НАУЧНАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Реферат: Філософія, її людські виміри і сенс

Реферат: Філософія, її людські виміри і сенс

ПЛАН

Вступ

1. Світогляд як духовно-практичний феномен

2. Філософія, її предмет та функції

3. Цінність філософії для особи і суспільства

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Динамічні процеси сучасного суперечливого світу ставлять кожну людину в

складні умови соціального життя. Зростаюча напруга, пов'язана із зміною

ціннісних орієнтацій, необхідність пошуку і швидкого зна­ходження рішень,

стресові ситуації – все це проблеми людського буття, збереження і розвитку

особистості, її внутрішнього світу, світоглядної культури.

У сучасних умовах світоглядні уявлення і переконання молоді формуються в

контексті переоцінки нашого історичного минулого, утвердження плюралізму,

розмаїття думок, поглядів на різні питання суспільного життя. Щоб не блукати

у лабіринтах нових суспільних процесів, правиль­но зорієнтуватися, збагнути

смисл свого існування, юнакам і дівчатам потрібен духовний стержень, яким є

філософсько-світоглядна культура.

Призначення філософії – бути в "опозиції" до емпіричної соціальної дійсності,

бачити недосконалість світу повсякденної реальності, сус­пільних відносин,

руйнувати усталені стереотипи, шукати шляхи гар­монізації людини і

навколишнього світу.

Сучасна філософія є узагальненою філософською думкою людства, що ґрунтується

на теоретичних надбаннях, здобутих у лоні кожної національної філософії.

Ідейною основою сучасної філософії є загаль­нолюдські пріоритети і цінності.

Вивчення філософії стає однією з головних передумов входження кожної молодої

людини в загально­культурний світовий контекст.

1 Світогляд як духовно-практичний феномен

Аналізові світогляду, проясненню даного поняття філософи України приділяли

пильну увагу, особливо починаючи з 80-х років.

Добре відомі праці В.І. Шинкарука, В.П. Іванова, М.В. Поповича та інших.

Основна помилка у тлумаченні даного феномена, яка трапля­ється іноді в

літературі, криється в ототожненні світогляду із знан­ням. Проте зв'язок

світогляду із знанням не означає їхньої тотож­ності: якби це було так, то не

важко було б проінформувати людину або соціальну групу і бездуховної кризи,

без тяжкої внутрішньої муки сформувати світогляд. Це – просвітительський

погляд, в основу яко­го, покладено уявлення про те, що є загальні закони

буття, відомі філософії, а знання цих законів і складає світогляд, тобто є

сукупніс­тю цілісних уявлень про світ та місце людини в цьому світі. Однак

світогляд не є лише сукупністю знань про світ, це, швидше, своєрід­ний синтез

видів знань і різноманітних смислів осягнення світу лю­диною, проекція

особистісних власних проблем, інакше кажучи, це не вищий процес засвоєння

готового знання, а внутрішня робота і самоздобуття. Абсолютизація знання є

вадою просвітницької концепції людини. Але вже в давнину знали, що

всезнайство розуму не навчає. Саме стійка презумпція, що можна за допомогою

абсолютного знан­ня ззовні формувати особистість, спричинила до появи

репресивної педагогіки з її монологічністю та імперативними методами

виховання типу "не хочеш – примусимо".

Формується не тільки світогляд, а й особистість з її переконання­ми та

життєвими установками, а тому світогляд може мати місце лише там, де є

"само", тобто самоздобуття, самовиховання, саморозвиток, самовдосконалення,

самоосвіта, самообмеження.

Сучасна доба пов'язана з важкими пошуками нових шляхів будів­ництва

державності і формування національної культури. Для філо­софії це означає

насамперед подолання догматизму та оновлення її проблемного поля. Але

оновлення не має обернутися кон'юнктурщи­ною. Дехто вважає, що вся

філософська література останніх десяти­літь є фальшивкою, а істина – в нових

установках, які цілком запере­чують марксистську традицію.

Здатність повернутися на 180 градусів без зламів і потрясінь озна­чає лише

одне: світогляду не було, а була сума знань, які удавано визнавалися, аби

зберегти лояльну позицію щодо режиму, але зовсім не збігалися з поведінкою.

Маємо добре знайому ситуацію розщеп­лення індивіда на приватну та публічну

людину.

Таким чином, запроваджений до людського лексикону Кантом термін "світогляд"

не слід розуміти буквально, як лише систему по­глядів на світ, – це

споглядацьке, просвітницьке тлумачення, – а як активне самовизначення людини

в світі, яка шукає шляхи від ідеї до дії. Світогляд з цих позицій є системою

принципів та знань, ідеалів і цінностей, надій та вірувань, поглядів на сенс

і мету життя, котрі визначають діяльність індивіда, або соціального суб'єкта,

й органічно входять до його вчинків і норм мислення. За невідповідності між

дум­кою та дією розквітає соціальна мімікрія, конформізм, лицемірство, тобто

починається глибинна криза існуючих світоглядних цінностей. Тоді постає

проблема розробки нових цінностей і світогляду. Без цього суспільство не може

функціонувати, оскільки світогляд є формою його суспільної самосвідомості,

через яку суб'єкт усвідомлює свою соці­альну сутність і оцінює свою духовно-

практичну діяльність.

Світогляд – інтегральне духовне утворення, яке спонукає до прак­тичної дії,

до певного способу життя та думки. У структурному плані прийнято виділяти в

ньому такі підсистеми або рівні, як світовідчут­тя, світосприйняття та

світорозуміння. Свого часу німецький філо­соф К. Ясперс присвятив спеціальне

дослідження психології світоглядів, оскільки світогляд не тільки окремих

індивідів, а й соціальних груп і навіть епох в одних випадках тяжіє до

гармонійного, оптиміс­тичного, а в інших – до похмуро-песимістичного,

стурбовано-трагедійного сприйняття буття. Емоційні та інтелектуальні почуття

й розу­міння як компоненти людської суб'єктивності по-різному представ­лені у

різних світоглядних системах і спричинюють їхню різноманіт­ність. У

міфології, наприклад, світовідчуття переважає над розумін­ням, а в філософії

– навпаки.

За способом свого існування світогляд поділяється на груповий та

індивідуальний, хоча поза особистістю та без особистості не може існувати

жодна світоглядна система. За ступенем та чіткістю самосві­домості світогляд

поділяється на життєво-практичний, тобто здоро­вий глузд, та теоретичний,

різновидом якого і є філософія. Здоровий глузд закарбовується в афоризмах

життєвої мудрості та у максимах духовного життя народу, а теоретичний

світогляд – у логічно впо­рядкованих системах, в основі яких лежить певний

категоріальний апарат і логічні процедури доведень та обґрунтувань.

Проте будь-який світогляд, незалежно від того, як він структурується чи

класифікується, об'єднує наявність переконання. Це – ядро та смисл світогляду

як такого, оскільки саме переконання і з'єднують думку з дією, втілюють ідею

у практичну діяльність. Немає переконань – немає й світогляду, він або не

сформувався, або девальвувався. Зречення переконань або розчарування в них –

завжди особиста трагедія, тому що переконання є ідеєю, яка пройшла крізь

серце людини, пережита і вистраждана нею.

Переконання, уявлення, ідеї, почуття, опосередковані досвідом особистості,

беруть участь у формуванні життєвої позиції. Не може бути світогляду без

ідеалу; ідеал потребує віри в своє втілення; віра ж невіддільна від любові,

людина вірить і сподівається на те, що вона вважає святим і дорогим. Саме

тому світогляд – не лише знання й усвідомлення, це ще й життєвий процес, а

саме: духовно-практичне засвоєння світу, в якому світові дійсному, світові

наявного буття протиставляється світ належного, світ ідеалів, цілей і

сподівань, тран­сцендентний світ жаданого буття.

Світогляд – не просто узагальнене уяв­лення про світ, а форма суспільної

самосвідомості людини, вузлови­ми категоріями якої виступають поняття "світ"

і "людина". Через ці поняття суб'єкт світогляду усвідомлює своє призначення у

світі і фор­мує життєві установки. Світогляд за самою своєю суттю є

універсаль­ним, оскільки інтегрує знання і почуття у переконання, а також

прак­тичним, оскільки орієнтує на вирішення найважливіших проблем людського

існування, виражає імперативи поведінки людини та сенс її життя. В цьому і

полягає функціональне призначення світогляду. Світогляд – постійний супутник

людської життєдіяльності на будь-якому етапі історії суспільства. Найбільш

вивченими історичними формами його є міф та релігія.

Міфологічній формі світогляду притаманні антропоморфізм, тобто ототожнення

природних сил з людськими, одухотворення їх. Тому усвідомлення факту поділу

світу на світ речей та світ антропоморф­них істот означало початок розпаду

міфу. Уособлення ж сил природи (символізм) також є пізньою стадією міфу, що

особливо характерно для античної міфології. Міф є історично першою формою

самосвідо­мості, котра відокремилася від практики. Тут криються витоки його

антропоморфізму. Для міфологічного світогляду характерним є, по-перше,

усвідомлення роду як колективної особи, переконаної у наяв­ності спільного

предка – тотема. За умов тогочасного суспільства тотемні вірування виявились

надзвичайно практичними, через те, що цементували індивідів у родову

цілісність, а отже, були життєвою силою. Власне в цьому і полягає головне

призначення світогляду вза­галі. По-друге, міфологічний світогляд значною

мірою обернений у минуле, адже тотемний предок був, до того ж був як ідеал

діяльності. У цьому секрет міфологічного розуміння історичного часу.

Формаль­но майбутнє начебто обернене у минуле, але насправді ретроспектив­ний

ідеал є те належне та жадане, до чого прагне родова община. Але все ж таки

людське життя поки що не поділене чітко на теперішнє і майбутнє. ця обставина

допомагає зрозуміти силу традиції, а як наслідок – панування циклічної моделі

історичного часу. По-третє, оскільки міфологічний світогляд антропоморфний,

то неминуче формування анімістичної картини буття, тобто одухотво­рення

усього сущого. Це олюднення природи є наслідком нерозчле­нованості буття на

суб'єкт та об'єкт, а нероздільність людини і кос­мосу, людини і природи

означає, що у світогляді домінує світовідчут­тя.

Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства, а тому і більш

дослідженою. В ній буття осягається іншими, ніж у міфі засобами. В релігійній

свідомості вже чітко розділяються суб'єкт і об'єкт, а отже, долається

характерна для міфу неподільність людини й природи і закладаються основи

проблематики, яка стане специфіч­ною для філософії. В релігії ідея

відділяється від матерії і навіть про­тиставляється їй. Світ роздвоюється на

духовний та тілесний, земний і небесний, горний і дольний, природний і

надприродний, до того ж земний починає розглядатися як наслідок

надприродного. Міфоло­гічні ж персонажі (а в пізніх міфах "язицьких релігіях"

і боги) живуть у феноменальному світі (на горі Олімп, на горі Меру тощо).

У релігії виникає зовсім інший, ноуменальний світ, недоступний органам чуттів

і розуму, а тому в об'єкти надприродного світу треба вірити. Віра і виступає

головним способом осягнення буття. Релігія постулює світ ідеальних сутностей,

що у практичному плані веде до обґрунтування пріоритету духу над тілом,

необхідності турботи про душу з усіма наслідками для способу життя віруючих.

Другою особливістю релігійного світогляду є його практичність, оскільки віра

без справ мертва. А в зв'язку з цим віра в бога та над­природний світ взагалі

викликає своєрідний ентузіазм, тобто життєву енергію, яка надає розумінню

цього світу життєвого характеру. Релі­гію творить народ, він є і суб'єктом і

об'єктом релігійної творчості, яка в історії виступала джерелом потужних

зрушень у суспільстві. В релігії поряд із світовідчуттям добре розвинене

світорозуміння, тобто є релігійна ідея, яка обґрунтовується теологами. Але

втому й полягає особливість і привабливість релігійного світогляду, що в

ньому ідея пройнята своєрідно екзальтованим почуттям, вона переживається і

підживлює віру. Якщо для міфу головним є обґрунтування зв'язку індивіда з

ро­дом, то для релігії – досягнення єдності з Богом як втіленням свя­тості та

абсолютною цінністю. В цьому полягає позитивне значення релігії, бо чим є

життя, коли нема нічого святого і все піддається нігілістичному запереченню,

людині нашого століття добре відомо. Але й засилля релігійного світогляду

становить певну небезпеку. Слід пам'ятати, що ні релігійний фанатизм, ні

поліцейський атеїзм не є альтернативою.

2 Філософія, її предмет та функції

Філософія як теоретичний світогляд поряд з наукою, мистецтвом, мораллю,

правом – одне з видатних надбань людської цивілі­зації та культури. Вона – не

тільки візитна картка цивілізації і куль­тури, а й їхня основа та животворний

фермент. Але історично так склалось, що саме філософія була тією колискою, з

якої виросли і наука, і мистецтво, і мораль, і право і набули статусу

самоусвідомлюючих особливих проявів людського духу та практики

життєдіяльності людини і суспільства.

Філософські ідеї, школи, напрями подібно до людей, які їх ство­рили, не мають

буття поза часом та простором. На них лежить відби­ток певної епохи, країни.

Це аксіома, але в ній виражена тільки частина істини щодо походження та

творців філософських ідей, шкіл і напрямів. Якби ця аксіома виражала всю

істину, то філософські ідеї та школи народжувались і гинули б у часових та

просторових межах окремих епох і країн. Але цього не відбувається. Ідеї,

проблеми, дум­ки зберігаються століттями і навіть тисячоліттями і не знають

просто­рових та часових меж. Багато у філософії належить, або належатиме,

тільки історії. Серед багатьох причин філософської неперервності й

універсальності не малу роль відіграють внутрішня логіка розвитку

філософських знань та національні традиції у формі постановки фі­лософських

проблем, підходів до їхнього вирішення.

В історії філософії склалися і у певних модифікаціях перманентно повторюються

так звані вічні проблеми. Що таке людина? Що таке природа, або ширше –

Всесвіт? Який між ними зв'язок, залежність? Чи може людина пізнати себе,

природу, суспільство? Які форми, ме­тоди, засоби пізнання? В чому відмінність

явищ і сутності матеріаль­ного і духовного, ідеального світу? Який з цих двох

світів є основою для виникнення й існування другого світу? Чи вони незалежні

один від одного? Що таке свобода? Чи є підстави для того, щоб людина і

суспільство могли сподіватися на здобуття свободи? Що таке людські цінності –

Істина, Добро, Мудрість, Гармонія? Що таке життя та смерть, яке їхнє ціннісне

значення для окремої людини і суспільства?

Це далеко не повний перелік "вічних" філософських проб­лем. Але розвиток

суспільства і пізнання висуває й нові філософські проблеми: про

співвідношення статичних і динамічних закономір­ностей у науковому пізнанні,

можливостей "штучного інтелекту" тощо. Звичайно, "вічні" філософські проблеми

під впливом нових знань і нових духовно-культурних та соціальних умов

вирішуються по-новому.

Досвід понад двох із половиною тисяч років історії філософської думки, як і

досвід розвитку філософії в XX столітті, переконує в тому, що в філософії

визначився ряд постійних, "інваріантних" функцій, які дають ключ до розуміння

основних вимірів філософського пізнання, або ширше, – до осягнення природи,

суспільства й людини. Саме знання цих функцій і вимірів дає змогу розкрити

механізм виникнен­ня і розв'язання філософських проблем. До таких функцій і

вимірів належать світоглядна, онтологічна, гносеологічна, методологічна,

ціннісна та праксеологічна функції.

Питання про функції філософії тісно пов'язане з питанням про предмет

філософії. Історично поняття предмета філософії змінюва­лось і має як

об'єктивні, так і суб'єктивні причини. До об'єктивних причин слід віднести

стан, рівень накопичених конкретних і філо­софських знань про навколишній

світ (природу, людину, суспільст­во), про духовні, в першу чергу пізнавальні

особливості, можливості як окремої людини, так і суспільства в цілому. До

суб'єктивних причин відносяться своєрідність насамперед форми осягнення

предмета філософії тим чи іншим філософом, філософською школою або те­чією.

Справа в тому, що зміст і форма тієї чи іншої концепції предме­та філософії

далеко не завжди збігаються. Вони залежать від історико-філософської

рефлексії виявлення реального, об'єктивного змісту тієї чи іншої концепції

предмета філософії, певної інтерпретації в нових історичних умовах.

Історично першою теоретичною концепцією предмета філософії була

давньогрецька, яку в систематизованій формі сформулював Аристотель як "першу

філософію". "Перша філософія" в своєму предмет­ному визначенні – це вчення

про "перші роди сущого" і своєрідна "наука" про надчуттєві принципи буття.

Метафізика Аристотеля – одна з перших спроб самовизначення філо­софії у

зіставленні з першими кроками становлення конкретного знання

На відміну від Аристотеля, для предметного визначення метафізи­ки, для якої

було характерне розуміння буття як дійсного космосу, в середньовічній

філософії предмет метафізики розуміється інакше. Предметом метафізики як

раціонального, понятійного знання, згідно з Фомою Аквінським, в кінцевому

рахунку є Бог. Правда, пристосо­вуючи і переосмислюючи філософські ідеї

Аристотеля до католицько-християнської релігії, Фома фактично саму метафізику

як філософію прирікає бути служанкою теології.

Радикальні зміни у визначенні предмета філософії почались під впливом

становлення дійсно наукового знання та соціальних проце­сів розвитку

буржуазного суспільства, яке прийшло на зміну феодаль­ному. Наприкінці XVI –

початку XVII ст. виникає експериментальне природознавство і починається

процес відпочкування від філософії конкретних наук – спочатку механіки земних

та небесних тіл, астро­номії та математики, потім фізики, хімії, біології

тощо. У визначенні предмета філософії виникає нова проблема – місце філософії

в системі конкретних наук, співвідношення предметів конкретних наук та

предмета філософії. В процесі розв'язування цієї проблеми вияви­лись дві

протилежні тенденції: одна, позитивістська, – нігілістична щодо філософії і

її права взагалі мати свій предмет; друга, згідно з якою предмет філософії

або включає як свій суттєвий елемент натур­філософію – особливе філософське

вчення про природу, або як мета­фізика – умоглядна, спекулятивна філософія,

не спираючись на узагальнення конкретних наук, в рамках свого предмета задає,

окреслює предмети конкретних наук (Декарт, Лейбніц).

Лише в XIX ст. вдається принципово визначити специфіку пред­метів конкретних

наук та філософії. Це було зумовлено якісними змі­нами в самих конкретних

науках, а також у методології як філософії, гак і конкретних наук. Виникають

механічна теорія теплоти, фізична хімія, геохімія тощо, які заповнюють

"розриви" між окремими наука­ми. Наука синтетичне зв'язує в єдину систему

якісно різні галузі знань. Це був хоча й об'єктивний, але не стихійний

процес. На його адек­ватне осмислення великий вплив мав діалектичний метод

філософії, який спочатку в рамках німецької класичної філософії розробив

Гегель, а потім матеріалістично обґрунтували К.Маркс та Ф.Енгельс.

Наприкінці XX ст. виявились аж ніяк не суб'єктивні труднощі пошуку критеріїв

оцінки особливостей взаємодії філософії і науки. А від наслідків цих пошуків

залежить характер відповіді на питання, що. таке філософія сьогодні, що таке

її предмет? Ці критерії є сьогодні нетривіальні, самоочевидні для будь-якого

серйозного філософського вчення; вони не статичні, мінливі. Якщо питання про

статус філософії Кант намагався вирішити шляхом по­шуку метафізичних

апріорних синтетичних суджень і, не знайшовши їх, наділив філософію

регулятивною функцією відносно наук, моралі і т. д., то сьогодні проблемне

поле пошуку рішення і ширше, і склад­ніше, ніж за часів Канта, Гегеля,

Енгельса. При чому не тільки через величезний масив якісно різноманітних

наук, в тому числі міждис­циплінарних (фізична хімія, космічна біологія і

т.п.), а й у зв'язку з стрімкою динамікою революційних змін у науці і

філософії. Адже якщо раніше логіка в пошуках збагачення свого змісту

звер­талась до евристичних джерел математичних наук, то сьогодні вона все

більше спирається на таке джерело, як повсякденна мова в таких її проявах:

засіб комунікації, втілення модальностсй (необхідностей, випадковостей тощо),

не кажучи вже про форми вираження не нау­кового,: а повсякденного знання. В

сьогоднішній науці і філософії виникла потреба уточнення критеріїв порівняння

дослідницьких про­грам, математичного апарату теорій тощо. А з цим пов'язана

актуаль­ність питань про види філософського знання, про типологію зв'язків

науки і філософії, про її вплив на наукову діяльність: чи стоїть філо­софія

"над" звичайним знанням і наукою як їхній теоретичний ком­пас, чи входить "в"

них як суттєвий або випадковий їхній компонент, нарешті, чи закладена вона

"під" науку, а в деяких випадках і під звичайне знання як важливий

системоорганізуючий елемент науко­вої, пізнавальної діяльності та звичайного

знання? Все це не рито­ричні запитання.

Зваживши на наведені вище факти й аргументи, а також на згада­ні раніше

міркування про зростаючу актуальність наукової і філософ­ської проблеми

природи людини, можна зробити визначення: предмет філософії – найбільш

загальні закони розвитку природи, людського суспільства, мислення, всієї

духовної культури. У межах цілісної структури філософії основні функції

філософії взаємопов'язані і взаємно детермінують одна одну.

Розглянемо спочатку взаємний зв’язок світоглядної і онтологічної функцій

філософії. Онтологія (від грецького ontos – суще) – вчення про Буття, його

сутність, форми, фундаментальні принципи та кате­горії. Термін онтологія

введений в 1613 р. Гоклініусом. Але ще в ан­тичній філософії були розроблені

різні варіанти онтології. Давньо­грецький філософ Парменід протиставив

обманливій, з його точки зору, видимості і мінливості чуттєво сприйманих

конкретних пред­метів і процесів світу онтологічне вчення про дійсне,

незмінне, неру­хоме Буття. Інші давньогрецькі філософи поставили перед собою

мету виявити якісно визначені начала Буття. У Фалеса це була вода, у

Анаксімсна – повітря, у Анаксімандра – "алейрон", у Демокріта – ато­ми. А у

Платона – сукупність "ідей", котрі розуміються як осягнені розумом форми і

сутності. Однією із суттєвих категорій, за допомо­гою якої намагалися

виразити онтологічне розуміння світу, була ка­тегорія субстанції. Субстанцію

розуміли як загальну чи то матеріальну, чи то ідеальну основу явищ світу.

Поряд із категорією "субстанція", част­ково збігаючись за змістом із нею, в

онтології вживаються категорії "природа" і "матерія".

У філософії Нового часу, яка значною мірою порвала із середньо­вічною

традицією ототожнення абсолютного Буття з Богом, субстан­ція розуміється

далеко не однозначно: або як матеріальна за своєю природою (Спіноза). або як

співіснування незалежних одна від одної матеріальної і духовної субстанцій

(Декарт), або як множинність духов­них, ідеальних, різноякісних сутностей,

своєрідних "духовних ато­мів" – монад (Лейбніц). Природно, що вже характер

проблематики онтології передбачав постановку і розв'язання такої філософської

про­блеми, як "основне питання філософії". Чи є першоосновою світу Буття

природне, матеріальне, фізичне начало, а дух, Свідомість, пси­хічно породжені

і їх основний зміст визначається природними чинниками чи навпаки? Щодо

відповідей на це питання у філософії ви­окремлюють моністичні, дуалістичні та

плю­ралістичні філософські теорії. За такого підходу філософська теорія

Спінози була виразом матеріалістичного монізму, у Декарта – дуаліз­му, у

Лейбніца – плюралістичного ідеалізму. Виразом моністичного ідеалізму була

філософія Гегеля.

Цілісність і органічна єдність фундаментальних функцій та вимірів

філософського знання визначається не зовнішнім зіставленням пев­них, навіть

видатних, філософських вчень і шкіл, а внутрішньою ло­гікою розвитку і

сучасного взаємозв'язку суттєвих сторін філософії як якісно своєрідної форми

суспільної свідомості.

На основі наведених визначень можна окреслити зв'язок між сві­тоглядною та

онтологічною функціями філософії. Характер світоро­зуміння, зокрема розуміння

природи і сутності людини, визначаєть­ся різноманітними життєвими позиціями,

установками, спрямованіс­тю життєдіяльності людини. Це може бути фаталістична

установка: природа цілком і однозначно визначає і сутність, і вчинки людини,

людина приречена бути маріонеткою природних сил. Це може бути волюнтаристична

установка: людина може бути вільною щодо при­роди, діяти за "законом" сваволі

(своєї волі). Це може бути й уста­новка Ф. Бекона: природу можна підкорити на

основі і відповідно до пізнаних її законів. Проте безоглядна віра в

самодостатність наукових знань таїть значну загрозу безпеці людства.

За приклад може слугувати Чорнобильська катастрофа. Одна з причин

(теоретичних) технологічних катастроф полягає в тому, що природничі і

технічні науки в XX ст. перебувають під гіпнозом пози­тивістського кредо:

наука сама собі філософія і жодної "метафізики" не потребує. Таким терміном,

здебільшого на Заході, позначають те­оретичну філософію як самостійну,

раціональну галузь знання і вид світогляду.

Філософія, звичайно, – не конкретна наука, не сума наукових знань. Але наука,

поряд із повсякденним знанням, художнім, наро­дним і професійним мистецтвом,

усіма видами правового, політич­ного, морального й іншого досвіду та знань –

це джерело усієї філо­софської проблематики. У науки з філософією спільним є

також те, що вони обидві ґрунтуються на теоретичному способі аргументації,

мистецтві логічного оперування поняттями. Разом із цим філософія на відміну

від науки не має своїх "філософських камер Вільсона", "філософських

лічильників Гейгера" – "експериментальної бази", яка б прямо, безпосередньо

зв'язувала її з природою, її емпіричною базою є не тільки наука, а й мораль,

мистецтво тощо. Через них і завдяки їм філософія "тримає руку на пульсі

природи моральних, художніх пошуків, колізій і Буття взагалі". Тому філософію

не можна ні ототожнювати з наукою, ні протиставляти їй.

Суттєвою функцією філософії є пізнавальна. Теорія пізнання, гно­сеологія –

розділ філософії, в якому досліджуються проблеми джере­ла, форм, можливостей,

вірогідності та істинності пізнання і критерії двох останніх. Найважливішими

категоріями теорії пізнання є категорії форм чуттєвого і раціонального,

емпіричного і теоретичного пізнання в науці, істина, заблудження, абстракція,

узагальнення та ін.

Питання про напрямок розвитку знань – чи воно ґрунтується на відчуттях,

досвіді і підіймається до раціонально-теоретичних узагаль­нень, чи, навпаки,

має вихідний фундамент у розумі і рухається до досвідної, чуттєвої сфери –

було тісно пов'язане з дослідженням теоретико-пізнавальної специфіки форм

чуттєвого пізнання (відчуття, сприйняття, уявлення) і форм раціонального

знання (понять, суд­жень, умовиводів).

Своєрідність сучасного контексту постановки й розв'язання теоретико-

пізнавальної проблеми джерела людських знань визначається як особливостями

рівня розвитку наукових знань, так і особливостя­ми сучасного арсеналу

теоретико-пізнавальних категорій. Теоретико-пізнавальне осмислення якісних

змін у науці сприяло збагаченню ка­тегоріальної "мережі" гносеології,

введенню поряд із категоріями "чут­тєве знання", "раціональне знання"

категорій "емпіричне знання", "теоретичне знання". А це пов'язано з

вичлененням проблеми спів­відношення емпіричного і теоретичного знання в

науці. Оскільки йдеться про особливості теоретико-пізнавальних проблем науки,

про­блема співвідношення чуттєвого і раціонального повсякденного знання у

"знятому" вигляді перейшла в нову проблему. У сучасній науці ви­явилась

структурна складність, неоднорідність компонентів або "ша­рів" емпіричного і

теоретичного знання. Емпіричне знання як систе­ма взаємопов'язаних

спостережень, вимірювань і експериментів, що задовольняють критерії побудови

і розвитку наукового знання, має специфічні ознаки порівняно з чуттєвим

(досвідним), повсякденним знанням не в останню чергу і тому, що теоретичне

знання обумовлює особливості конструювання спеціальних приладів,

експерименталь­ного обладнання. Теоретичне знання в науці відрізняється від

повсяк­денного раціонального знання, оскільки відповідає вимогам наукової та

філософської логіки та методології науки і чіткості та однознач­ності

використання понять і мови науки взагалі.

Розвиток наукового пізнання від теоретичних конструкцій розуму до пошуку

реальних прототипів цих конструкцій в об'єктивному сві­ті – це прояв дедалі

зростаючої ролі людського розуму в процесі пізнання. Не тільки математика, а

й логіка і фізика нині дають чис­ленні приклади, коли чисто теоретично

сконструйовані системи на­кладаються як пояснювальні схеми на певні

фрагменти, "зрізи" дій­сності і виявляють свою, на перший погляд, дивовижну

емпіричну фундаментальність.

Практика значною мірою нераціональних форм осягнення світу в мистецтві, в

моралі, в релігії і т.д. стала основою виділення в філо­софському знанні

таких розділів, як естетика, етика, філософія, релі­гія. Своєрідне місце

посідає в діяльності людей конкретно-історичне життя людства в таких його

спільнотах, як раса, плем'я, народ, етнос, нація. Осмислення цієї сфери в

проблематиці філософії як теоретич­ного світогляду спричинила виникнення

такої галузі філософських знань, як філософія історії. А практика політичного

і нормативно-правового життя привела до виникнення філософії політики і

філо­софії права. Осмислення ж досвіду розвитку філософії привело до

виникнення історії філософії.

Суттєвою функцією філософського знання є методологічна. Для розуміння цієї

функції необхідно чітко уяснити як спільні риси, так і відмінності таких

понять, як метод та методологія. Метод – спосіб організації прак­тичного і

теоретичного освоєння дійсності, який обумовлено законо­мірностями

відповідного об'єкта, сукупність правил, прийомів пізнання і перетворення

дійсності. Методологія (від гр. methodos – шлях до­слідження, пізнання та гр.

logos – вчення, тобто вчення про метод: 1) вчення про методи пізнання та

перетворення дійсності; 2) сукуп­ність прийомів дослідження, які

застосовуються в певній галузі знань.

Становлення методології як зрілого і всебічного вчення про прин­ципи, методи

і прийоми пізнання відбулось у філософії Нового часу в XVII-XVIII ст. в

зв'язку з бурхливим розвитком науки. Відтоді роз­робка наукової методології

стає центром теоретичної думки. Ф. Бекон обґрунтовує метод індукції, Р.

Декарт, Б. Спіноза та Г.В. Лейбніц – метод дедукції. При цьому слід мати на

увазі, що сучасна класифіка­ція методів і прийомів пізнання враховує як

своєрідність, так і зв'язок різних методів: конкретних наук,

загальнонаукових, емпіричного пі­знання, загальнофілософських.

Як загальнофілософські методи діалектик та метафізик були запо­чатковані ще в

античності, інші методи запропоновані пізніше. Діа­лектика – це філософський

метод, за яким Всесвіт і різні його сфери розвиваються шляхом якісних змін,

боротьби протилежних сил, сто­рін на основі універсального зв'язку всіх явищ,

об'єктів, процесів, а метафізика — це метод, протилежний діалектиці. Щодо

загальнонау­кових методів, то до них належать аналіз та синтез, індукція та

дедук­ція, моделювання та ін., а також прийоми дослідження: гіпотеза,

ідеа­лізація, формалізація тощо. В фізиці ще І. Ньютоном було запропоно­вано

метод принципів. Звичайно, загальнофілософська методологія пов'язана не

тільки з філософським осмисленням специфіки і зв'язку вказаних вище методів,

а й з обґрунтуванням на цій основі різних типів філософської методології.

І, нарешті, однією з функцій філософії є аксіологічна функція. Аксіологія –

вчення про цінності, філософська теорія загальнозначущих принципів, які

визначають вибір людьми напряму їхньої діяль­ності, характер їхніх вчинків.

Цінності як філософська категорія ві­дображають певні аспекти, сторони явищ

дійсності, пов'язані з соці­альною і культурною діяльністю людини і

суспільства. Розрізняються предметні і суб'єктні цінності. Об'єктами

ціннісного відношення є і природа, і окрема людина, і суспільство, і духовна

сфера людини та суспільства. Оцінка одного й того ж явища, наприклад

руйнування будинку, житла чи то внаслідок землетрусу, чи то під час війни,

може збігатися, а може відрізнятися у тих людей, у тих суспільств, у яких не

домінують загальнолюдські цінності поваги до рівних прав усіх лю­дей,

народів, націй на життя, свободу совісті, честі та гідності людей і націй!

Але завжди оцінка буде або позитивна, або негативна. В яких би категоріях ця

оцінка не проводилася, – "істина і заблудження", "добро і зло", "краса і

огидність" тощо – завжди її основою є суб'єктні цінності.

Сукупність ціннісних орієнтацій людини – своєрідний маяк сві­домості, котрий

в разі прийняття загальнолюдських цінностей освіт­лює шлях до гуманістичних

ідеалів, які не просто виробило, а ви­страждало людство в процесі розв'язання

проблем і суперечностей минулих і сучасних цивілізацій та культур. Сьогодні

перед людством нагально постала проблема його виживання, вибору шляхів у

май­бутнє. І цінність філософії в цих пошуках полягає не в тому, що вона має

готові відповіді на гострі проблеми сучасності, а в тому, що, уза­гальнюючи

практичний, інтелектуальний і, ширше, духовний досвід людства, як справжня

мудрість поколінь, з одного боку, застерігає ("не переступіть межі

загальнолюдських цінностей, бо це шляху ні­куди"), а з іншого – пропонує

("тільки спираючись на накопичений віками позитивний світоглядний,

пізнавальний, методологічний та інший арсенал можна його збагатити, щоб

вирішити нові пробле­ми"). І так буде завжди, доки існує людство.

3 Цінність філософії для особи і суспільства

Фундаментальна роль належить філософії у розвитку і обґрунтуванні культури

людства. У теоретичному плані культуроохоронна та культуротворча роль

філософії полягає у розробці онтології культури, у відповіді на питання: що у

бутті матеріальної та духовної культури належить до справжніх, а не ілюзорних

людських цінностей. Успіш­ний пошук конструктивної відповіді – передумова

збереження нор­мального культурного середовища. Продуктивна місія філософії,

її соціальна цінність полягає насамперед у її антропологічному призна­ченні:

допомогти людині ствердитися у світі не лише як свідомій, а й

високоморальній, емоційно чуйній, розумній істоті.

У добу загострення глобальних проблем філософія покликана про­аналізувати

допустимі межі "інструментального" ставлення до світу та альтернативні шляхи

прогресу, розвитку цивілізації. Нині, на межі тисячоліть, немає нічого

актуальнішого, ніж збереження життя на Землі, запобігання глобальній

катастрофі людства. Сучасна філосо­фія не може абстрагуватися від можливого

апокаліпсису, має бути філософією життя, і в цьому полягає ЇЇ покликання. Хоч

зв'язок філо­софії з політикою, навіть філософське осмислення політики, не

да­ють ніяких підстав для того, щоб змішувати, ототожнювати пі якісно різні

форми суспільної свідомості. Як теоретична форма суспільної та індивідуальної

свідомості філософія осмислює стратегічні шляхи за­гальнолюдського існування

і містить у собі заряд гуманістичної дальнодії. Філософія має сенс не

замикатися в "національних" межах, рамках, а долати еклектичність і

створювати фундаментальні філо­софські праці та нові; парадигми наукового

пізнання й суспільного поступу. Серед повчальних уроків цінностей філософії

чільне місце посідає і урок з німецькою класичною філософією.

Свого часу німецька класична філософія подолала зведення філо­софії до теорії

пізнання, до логіки та методології науки і вийшла на рівень розуміння

філософії як інтегрального духовного феномена, як самосвідомості всієї

культури, а не лише науки. В той же час німецькі класики не створювали

філософію заради філософії, а підкреслювали її слугову роль у суспільному та

особистому житті. У Канта, напри­клад, теоретична свідомість (розум),

підпорядкована практичній, тобто моральній; у Шеллінга – естетичній; у Гегеля

– осягненню епохи ("філософія є у думках схоплена доба"); у Фейербаха –

антропології. Зазначені аспекти підкреслювали, що завдання філософії полягає

в духовно-практичному осягненні людиною світу, утвердженні гума­ністичних

цілей.

Важливо наголосити, що в індивідуальному аспекті цінність філо­софії – у

пробудженні творчого, конструктивного осмислення люди­ною самої себе, світу,

суспільної практики та витоків суспільного поступу в майбутньому, пробудження

до свідомого світосприйняття, у потрясінні свідомості. Потрясіння – пролог до

пробудження духу, до самостійного духовного життя особи, до самосвідомості. У

ньому випадку очевидне, те, до чого звикли, перетворюється у проблему, в

сумніви, а звідси починається внутрішній діалог людини з самою со­бою,

народжується процес філософствування. Якщо у людини немає пориву до нових

горизонтів своєї свідомості, самоусвідомлення бут­тя, картини світу, то без

цього фактично немає філософії, і навчити її не можна. Свого часу Кант писав

у трактаті "Про педагогіку": "Вза­галі не можна назвати філософом того, хто

не може філософствувати. Філософствувати можна навчитись лише завдяки

самостійному за­стосуванню розуму". Душа філософії – рефлексія як принцип

людсь­кого мислення, що спрямовує його на осмислення і усвідомлення власних

форм та посилань. Без цього вона перетворюється у звичай­не знання про щось,

але тільки не про себе. Роздуми ж є переосмис­ленням, тобто перетворенням

знань у проблему, яка засвідчує межі знання, досвіду, вміння та виявляє нове

незнання. А тому філософія цілком вільна від самовдоволення; вона є втіленням

скромності та самокритики.

Сократ сформулював два фундаментальні завдання філософії: "Пізнай самого

себе" та "Я знаю, що я нічого не знаю". Його ж видатний учень Платон у

діалозі "Тімей" розцінив філософію як та­кий дарунок богів смертному

людському роду, кращого за який не було і не буде. Сказати: "Я не знаю" –

означає знайти в собі муж­ність взяти під сумнів завершеність, остаточність

своїх суджень. Це, за словами Миколи Казанського, "вчене незнання", а зовсім

не невіг­ластво. Отже, філософія вимагає невпинного поповнення знань про світ

і людину, але заради продуктивної праці над собою. Тут основ­ним імперативом

філософії є навчити людину мислити пошукове, творчо, самостійно.

Висновки

Людина – єдина істота на Землі, здатна до пізнання буття та власної

самосвідомості. Результатом цієї здатності є знання про світ і про себе, яке

виступає в емпіричній або теоретичній формі. Знання в свою чергу може

матеріалізуватися, опредметнюватися, але для цього воно, має стати ідеєю.

Ідея – це думка, що містить мету діяльності і вира­жає певне майбутнє. Вона

відбиває цілі та прагнення суб'єкта, які становлять певну світоглядну

систему. Світогляд – одна з форм сві­домості людини, невід'ємний атрибут

життєдіяльності людей. Спосо­бом його існування виступає філософія, а також

суттєві "виміри" людини, включаючи її потенціальні можливості та призначення.

Оскільки з самою філософією, її ідеями, змістом її положень пого­джуються,

остільки вона не тільки обґрунтовує себе раціональними аргументами, а й

породжує переконання, вірування в неї. Тому окре­мі філософи дотепно

називають її вірознанням.

Розглянуті в рефераті питання специфічності проблем та предмета філософії

дають змогу з'ясувати проблему критеріїв класифікації фі­лософських вчень на

напрямки, течії, школи. Критерії ці змістовні, часові та просторові. З точки

зору оцінки філософських поглядів за змістовним критерієм філософські

напрямки характеризуються по­становою і вирішенням проблем, які за своїм

змістом найбільше впли­вають на детермінацію ключових висновків філософської

думки. До основних філософських напрямків належать матеріалізм та ідеалізм і

меншою мірою філософський дуалізм. Хоча лише в філософії Нового часу

розрізнення матеріалізму та ідеалізму набуло чіткого усвідомлен­ня, але

протягом усієї історії філософії саме матеріалізм та ідеалізм виявили

найбільший вплив на зміст філософської думки.

Сучасний світ надто складний, суперечливий, динамічний, і місце людини в

ньому світі, її мобільність і творчість завжди вимагатимуть постійного

філософського аналізу й осмислення. Філософія як ме­тодологія пізнання і

соціальної дії окреслює магістральні шляхи роз­питку суспільства, визначає

основні тенденції духовно-практичного осягнення світу, постійно актуалізує

докорінні проблеми людини і буття на шляхах утвердження високих

загальнолюдських цінностей.

Список використаної літератури

1. Аристотель. Метафизика // Соч.: В 4-х т. – М., 1976. – Т. І. – С. 63-94.

2. Арцишевский Р.А. Мировоззрение: сущность, специфика, развитие. –

Львов, – 1986. – 197 с.

3. Зеленов Л.А. Система философии. – Ниж.Новгород, 1991. – 128 с.

4. Ильенков З.В. Философия и культура. – М., 1991. – С.18-20.

5. Кукушкина Е., Логунова Л. Мировоззрение, познание, практика – М.,

1989. – 299 с.

6. Любутин К.Н. Человек в философском измерении. – Свердловск, 1991. –

132 с.

7. Мир философии: Книга для чтения: В 2-х т. Ч. 1. Исходные философские

проблемы, понятия и принципы. – М., 1991. – 672 с.

8. Ортега-и-Гассет. Что такое философия. – М., 1991. –— С. 51-191.

9. Світогляд і духовна культура. – К., 1993. – 176 с.

10. Философия и политика в современном мире. – М., 1989. – 205 с.

11. Філософія. Курс лекцій: Навч.посібник. – К., 1995. – 576 с.

12. Шинкарук В.І. Філософія і нові історичні реалії // Філос. і соціол.

думка. – 1991. – № 1.